Чинять кімнату миколаїв

Дозволив собі деякі коментарі до виділених червоних фрагментів.

І. Про життя М. Л. Коржа

Я уродженець Нових Кодаків, до яких прийшли мої пращури на проживання з Малоросії, тобто Гетьманщини, що нині місто Кобеляки Полтавської губернії. (це виділення підтверджує той факт, що нинішня Січеславщина не була Малоросією) Першим із них був прадід Василь Жадан на прізвище, жив на світі 85 літ; другий, дід Тарас Жадан, жив на світі 89 чинять кімнату миколаїв і за півтора року до смерті осліп.

Його я досить добре пам’ятаю: воджу, бувало, за руку, незрячий-бо. Третій, батько мій Леонтій, на прізвище не Жадан, а Таран — таке прізвисько одержав від куреня запорозького і жив на світі 115 літ, а матір звали Марією, вона теж померла в глибокій старості й похована в моєму садку, де нині мій осідок. Всі ці мої предки перебували до смерті в Нових Кодаках безвідлучне, жили доброчесно й набожно за християнським звичаєм; займалися хліборобством, скотарством,

бджолярством та риболовлею, іноді полювали на звіра.

Бо тоді, за часів Запорожжя(він часи Запорозської Січі так називає, що вказує на існування поняття, як епохи, що була в історії цього краю)скрізь понад Дніпром., по обох берегах буяли густі ліси, де водилася безліч різних диких звірів, про що і я добряче пам’ятаю.
Народився я в тому ж містечку Нових Кодаках 1731 року травня 30 дня і, проживши при батьках моїх у дитинстві до семи літ, був узятий на виховання хрещеним моїм батьком Яковом Омеляновичем Качаловим.

у Січ, де він був тоді старшиною, тобто полковником та осавулом військовим, а зимівник свій зі скотарством мав на річці Сухій Сурі(тепер так звана чинять кімнату миколаїв по й2ого імені Коржівка носить ім'я Сурсько-Михайлівка), де нині я проживаю, на тому самому місці, у тій же хаті, яку сам хрещений батько мій вибудував і яка досі стоїть без усякої перебудови вже значно більше ста літ.

Вона зведена із різаного липового дерева, вся рублена, площею невелика, без усіляких прибудов, окрім сіней. Коло цієї хати у давнину були тернові кущі і ріс невеликий бересток, де нині високий ліс і сад, моїми трудами розведений. Батько мій хрещений був холостяком, з юності нежонатий, після атакування Січі йому пожалували від корони прем’єр-майора, а прожив на світі 101 рік. Я був при ньому невідлучно до його смерті, похований він у Нових Кодаках(Яков Омелянович Качалов.)(Цікаво де той цвинтар)
Оженився я ще за його життя, теж у Кодаках, на дівці Парасці.

Дітей мали — сімох синів і чотирьох дочок, з яких дехто помер. Онуків у мене 18 душ та чинять кімнату миколаїв четверо, і всі вони ще живі. Дружина моя чинять кімнату миколаїв 40 років. З малоліття до одруження я був у послушенстві в мого хрещеного батька — як у Січі при курені, так і в зимівнику по його господарству6; як оженився, сам займався хліборобством, скотарством і садівництвом, мав різну звичайну мороку по господі.

Нині те господарство і всі клопоти домашні доручив дітям, а займаюся під старість лише бджолярством, та й то вже немічний і хилюся до землі — з неї ж вийшов, на ній існую і скоро в неї, як і годиться, повернемося й переселимося до пращурів. Якщо не умру, а живий буду і повідаю про діла запорозькі, то щонайперше розкажу про Михайлівку, де я був осадчим і повірником за землю; а потім говоритиму про Запорозьку Січ, про Катеринослав, про Самару й інші місцини та події тутешнього краю., Що ж стосується прізвища мого, чому я називаюся Коржем, про те згадаю перегодом, при описі запорозьких звичаїв.

II.

Про заснування села Михайлівки

Після смерті мого хрещеного батька Якова Качалова, коли я залишився сам на його обійсті, о тій порі і на тому ж місці не було нікого з сусідів; з часом там мало-помалу почали селитися люди з різних місць та поселень і назвали ту місцину «вільними великими хуторами».

Так тривало кільканадцять літ, до виходу іменного указу 1800 року, в якому велено хутори знищити, а хуторян зібрати кучно й поселити при трактових дорогах, і ні в якому разі не називати вільними хуторами, а селами7.

Про цей предмет, тобто про затвердження і найменування села в тому самому місці, де я нині перебуваю, за даним мені від трьох сіл — Кодака, Діївки та Сухачівки — дорученням, оскільки здебільшого із цих сіл заселялися й хутори, подавав я прохання до Катеринославської казенної палати.(Це факт знищення козацьких вілних  поселень імператорською владою Росії, протеяк бачимо вони і досі живі і з тими самими назвами) Палата, розглянувши мою просьбу й засвідчивши через члена цієї казенної палати асесора Мартина Коваленка місцезнаходження вільних хуторів та визнавши його вигідним і придатним для поселення, місце затвердила й указом звеліла Діївському волосному правлінню безперешкодно поселяти коло мене людей.

Коли примножилося населення, то на повторне моє прохання щодо найменування села казенна палата знову того ж чиновника Коваленка відрядила. Прибувши до моєї оселі й зібравши всю громаду на сходку, чиновник почав усіх підряд запитувати, яке наймення хочуть вони дати своєму селу. Одні казали: хай буде Качаловівка — від імені першого тутешнього жителя Качалова, хрещеного батька Коржевого.

А інші те заперечували й говорили: ні, хай буде Коржівка — від чинять кімнату миколаїв повірника нашого Микити Леонтійовича Коржа, оскільки він перший після Качалова житель і чинять кімнату миколаїв як цієї землі, так і інших наших справ. Однак, не бажаючи за життя слави й почестей як собі, так і хрещеному моєму батькові, а очікуючи й жадаючи мати їх у житті майбутньому, я заперечив усім голосам громади й зовсім не згодився з їхнім бажанням і присудом.

Чинять кімнату миколаїв зв’язку з цим чиновник пан Коваленко, бачачи з-поміж нас незгоду, зволив запропонувати всій громаді таку свою думку: «Послухайте, панове шановна громадо!

Якщо ви чинять кімнату миколаїв згодні затвердити ні тієї, ні іншої думки, якщо така різноголосиця щодо назви села урочним ім’ям, то нехай село ваше буде назване Михайлівкою — від імені государя, великого князя Михайла Павловича!» — на що всі з радістю погодилися. І коли про це було відрапортовано через пана чиновника казенній палаті, то вона, затвердивши нашу спільну думку, видала указ волосному правлінню, аби сповістило всім гуртовим оселям про затвердження й назву вільних хуторів — село Михайлівка.Перегодом, коли пани сусідні поміщики Петро Петрович Папчинський, який був тоді секретарем у Чинять кімнату миколаїв губернському правлінні, й Олексій Іванович Верминка, капітан із колишніх запорожців, самочинно заволоділи нашою казенною землею:Папчинський відмежував 3000 десятин, а Верминка — 1500 десятин, й оскільки Суху Суру зайнявПапчинський, а Мокру — Верминка, то казенних переселенців — кодачан та діївців, так само, як і михайлівських жителів, так потіснили поміщики, що на обох річках Сурах зовсім не було водопою для худоби.

А мене геть витіснили й вигнали з мого житла, й поселили на подвір’ї моєму вісім родин своїх селян. Папчинський же на віднятій у нас ділянці землі влаштував дві слободи, і я тоді поневірявся по чужих дворах із малолітніми дітьми-сиротами, які зосталися від покійної дружини моєї. Це й спричинило те, що як я, так і інші переселенці — кодачани, діївці і михайлівські жителі, будучи вкрай ображеними, мусили зібратися на спільну сходку й порадитися про вибори повіреного для клопотання по судах за казенну землю, що потрапила в сторонні руки.

Отак спільною радою, попри всі мої відмовки, упрохали мене бути повіреним не чинять кімнату миколаїв за землю, а чинять кімнату миколаїв за всі громадські справи, які б не скоїлися в.

Тож я, одержавши доручення, почав клопотати про них від нижніх судів до вищих присутствених місць. Але, не одержавши від них чинять кімнату миколаїв вирішення щодо моїх апеляційних скарг, з усіма моїми збитками й накладом змушений був потурбувати своїм проханням панів ревізорів Кушелєва й Алексєєва, котрі після сходження на престол государя Павла І були прислані саме тоді до Катеринослава.

Прийнявши від мене просьбу, вони тут же звеліли Катеринославському губернському правлінню вдовольнити вимоги мої та чинять кімнату миколаїв довірителів, що невдовзі й було сповнено, і земля наша від пана Папчинського була повернута, і слободи його з нашої землі були переведені на чинять кімнату миколаїв землю. Проте ділянка, що перебувала в руках пана Верминки, ще не була повернута з тієї причини, що він, Верминка, за всіма ухвалами ревізорів та губернського правління обстоював ту землю своїми клопотаннями ще і в урядовому сенаті, а тому як за цю Верминчину землю, чинять кімнату миколаїв і за кодацьку, котра тоді була зайнята під місто, а також за вільний продаж гарячого вина по відкупу я подавав поштою государеві на височайше ім’я два прохання підряд, але, не отримавши на них ніякої відповіді й рішення протягом двох років, наважився сам особисто побувати з дорученням у Москві і Санкт-Петербурзі.Прибувши до Москви, з’явився до першого департаменту сенату, де й отримав на Верминчину землю рішуче задоволення на користь моїх довірителів8.

А потім вирушив до Санкт-Петербурга щодо кодацької землі, приєднаної до чинять кімнату миколаїв пояснює чому були відібрані в поселян ці землі, бо приєднали до міста), а також про винний відкуп за колись поданими мною государеві просьбами.

З’явився до пана Муравйова, доповідача його імператорської величності, який розшукав мої клопотання, чинять кімнату миколаїв до мого прибуття не мали належного ходу, й підніс государеві. Государ же, відмітивши їх, відіслав на розгляд сенатові, і той, вирішуючи це діло, дозволив чинять кімнату миколаїв жителям вільно жити на міській землі й користуватися правами й чинять кімнату миколаїв, котрі залежать від земства, про що й було повідомлено військовому губернатору дюку Рішельє, а мені була видана копія ухвали, чинять кімнату миколаїв я з нею з’явився до катеринославського губернатора пана Берта.

Що ж до винного відкупу, то мені було відмовлено на тій підставі, що контракти вже укладені й затверджені; велено мені сказати, що якби я прибув туди раніше на місяць або два, то міг чинять кімнату миколаїв без мороки одержати дозвіл, і государ зробив би ласку. Чинять кімнату миколаїв я, повернувшись зі столиці з Божою поміччю та успіхом, прибув до своєї домівки благополучно й заслужив від довірителів моїх вдячність і шанобу не собі одному, а й нащадкам моїм.


III.

Про Запорізьку СічКоли саме і з яких часів започаткувалося Запорожжя, достовірно стверджувати не можу, та коли мої пращури знайшли осідок у цьому краї, о тій порі воно вже існувало і в усних переказах прадіда, діда й батька мого дійшло й до мене свідчення, що ті запорожці у давнину називалися козарами.(Зараз побутує думка. що правильна назва козаків "косаки" та бачимо, що те не. адже як на Дніпрі так і на Волзі і Дону, як не дивно предки звались козарами.

і це не просто збіг)

Оскільки вони головним чином оселялися над Дніпром нижче порогів, то й прозвали їх чинять кімнату миколаїв, за гетьмана Хмельницького, запорожцями. І хоч вони жили під державою Російською у часи блаженної пам’яті Петра Великого, проте всі свої справи погоджували з Хмельницьким, а Росія до їхніх розпоряджень ніякого діла не мала; гетьман Хмельницький мав же тоді свій уряд у Гетьманщині й командував усіма гетьманськими полками,(Ідеться про Юрка Хмельницького.

вочевидь навіть після Мазепи він мав волю велику до владарювання)що складалися з малоросійських козаків1, замість колишнього зрадника Мазепи. Земля запорозька простилалася по обидва боки Дніпра, межувала з південного заходу вгору по Дніпру від річки Буг по річку Случ, суміжно з польським кордоном, а вниз по Дніпру сягала великого лиману, де нині Херсон і Миколаїв; з північно-східного боку теж угору по Дніпру простягалася вона до річки Орелі, яка впадає чинять кімнату миколаїв Дніпро біля містечка Китайгорода; за Ореллю починався кордон гетьманський, а вниз вона розлягалася по річку Конку навпроти колишньої Січі й межувала із теренями донських козаків та кримських ногайців.Січ по всій запорозькій землі була тоді, за моєї пам’яті, тільки одна; у ній був головний Запорозький уряд, подібно, як у столиці.(Тобто це була держава, чинять кімнату миколаїв мала свою столицю)Вона мала постійний осідок над річкою Підпільною, яка впадала у Дніпро, на тому .самому місці, де тепер село Покровське, назване так від Покровської Запорозької церкви, котра й донині ще існує.

Підпільна річка така глибока, що човни чинять кімнату миколаїв проходили нею до Дніпра, а Дніпром у лиман, а з лиману — в Чорне море, так само, як і грецькі човни з бакалією та іншими товарами прибували тим же шляхом до Січі, але далі Дніпром пливти не могли — перешкоджали пороги. В Січі Запорозькій було 40 куренів і 40 отаманів, і кожен з них розпоряджався своїм куренем.

У кожному курені налічувалось військових козаків 1000, а в чинять кімнату миколаїв було й більше, крім жонатих. Чинять кімнату миколаїв й по зимівниках, тобто хуторами в різних запорозьких володіннях, де хто собі місце уподобав, чинять кімнату миколаїв вони числилися й належали до куренів з певною назвою; а в Січі нікого з жонатих не було. Всякий курінь мав свою назву, а саме: перший — Канівський, другий — Левушківський, третій — Плахтіївський, четвертий — Ведмедівський, п’ятий — Стебліївський, шостий — Іркліївський, сьомий — Щербинівський, восьмий — Пластунівський, дев’ятий — Переясловський, десятий — Глушківський, 11-й — Дядьківський, 12-й — Уманський, 13-й — Дерев’янківський, 14-й — Корсунський, 15-й — Конівський, 16-й — Гадяцький, 17-й — Вербицький, 18-й — Шастунівський, 19-й — Мишастівський, 20-й — Пашківський, 21-й — Легушківський, 22-й — Полтавський і так далі до останнього, котрих ще залишається 18, але назви їхні я під старість уже забув.

Головне ж у Січі правління залежало від кошових, яких за час побутування Запорожжя змінилося багато — то через смерть, то з іншої причини. А за моєї пам’яті кошовим був Калниш і жив довго, аж до атакування Січі, суддею був Касап, а писарем військовим — Глоба.

Ці троє мали верховну владу й чинять кімнату миколаїв всім Запорожжям.


IV. Права запорозькі й закониПрава й закони, за якими вони вирішували та судили позовні справи, були такі — в усіх запорізьких землях, по значних селах і містах влаштовувалися паланки — різновид повітів або земських судів, де правували троє обраних, яких називали суддями або панами: полковник, осавул та писар, до них на підмогу від Січі призначалися троє підпанків з козаків.

І всі ці особи через три роки переобиралися, а їхні місця — посідали інші — такий порядок був заведений по всіх паланках. (Тож кордони паланок, що ми бачимо на картах показують місця де мали вони вершити суд і справи)Тож коли траплялися позовні справи, приміром казати, якщо двоє козаків між собою посперечаються чи поб’ються, або один одному» по сусідству шкоду зробить, тобто своєю худобою витолочить хліб чи сіно, чи то іншої якоїсь образи завдасть, і самі не можуть помиритися, то обидва, скривджений і кривдник, купивши на базарі по паляниці, йдуть позиватися в паланку, до якої належали, і, поклавши паляниці на сирно (стіл), кланяються суддям обидва разом низенько, стають біля порога і кажуть: «Кланяємося, панове, хлібом і сіллю».

Судді починають їх розпитувати: «Яке ваше діло, панове-молодці?» Тоді ображений першим відповідає: чинять кімнату миколаїв, панове, яке наше діло, — показує на свого товариша, — оцей мене скривдив, от стільки шкоди мені зробив своєю худобою і не згоден чинять кімнату миколаїв платити, що належить за випасене сіно (чи за вибитий хліб)».

Тоді судді запитують у другого, кривдника: «Ну, братчику, говори ти, чи чинять кімнату миколаїв правда, про чинять кімнату миколаїв зобиджений товариш твій на тебе скаржиться?» На те кривдник відповідає: «Що ж, панове, чинять кімнату миколаїв все правда, що нашкодив я моєму сусідові і не відрікаюсь, але не можу його задовольнити тому, що він зайве з мене вимагає і шкоди не зазнав стільки».

Тоді вже чинять кімнату миколаїв посилає підпанків й інших сторонніх верхових козаків для огляду шкоди; вони через кілька годин повертаються в паланку і пояснюють суддям всю щиру чинять кімнату миколаїв, чого та шкода варта, після цього судді звертаються до кривдника і кажуть йому: «Ну що, братчику, ти чинять кімнату миколаїв заплатити за збитки своєму сусідові чи ні?» Кривдник знову кланяється суддям: «Та що ж, панство, лишнє він од мене вимагає, я не згоден йому платити, у волі вашій».

Насамкінець судді довго його умовляють і наводять докази, що образа будь-кому неприємна, і радять, помиритися та не обтяжувати вищого чинять кімнату миколаїв. Якщо позивачі захочуть помиритися й один одного вдовольнити, то паланка їхнє діло вирішує сама й, утішивши скривдженого, відпускає їх по домівках. Якщо ж кривдник упреться й не помириться тут, то паланка відсилає обох до Січі. Позивачі, вклонившись разом суддям, йдуть із паланки зі словами: «Прощавайте, панове!» А судді їм кажуть: «Ідіть з Богом!» Приїхавши до Січі, позивачі один в одного запитують: «А до чийого куреня спершу підемо?» Тоді скривджений каже: «Ходімо, брате, до нашого куреня».

— «Ну добре, ходімо до вашого куреня». Зайшовши чинять кімнату миколаїв курень, стають обидва перед отаманом і кажуть: «Здоров був, батьку!» — «Здорові були, пани-молодиці! — відповідає отаман. — Сідайте!» — «Та ні, батьку, ніколи сідати, ми чинять кімнату миколаїв до тебе маємо».

чинять кімнату миколаїв «Ну, говоріть, яке ваше діло?» — каже отаман. Чинять кімнату миколаїв скривджений, жаліючись йому, пояснює всю свою образу й пригоду, по черзі, як було і як чинять кімнату миколаїв судилися в паланці. Потім отаман, вислухавши всю їхню справу, чинять кімнату миколаїв кривдника: «Якого ти, братчику, куреня?» — і коли той скаже, що він такого-то куреня, чинять кімнату миколаїв назве як той прозивається, то отаман гукне хлопцям: «А підіть лишень такого-то куреня отамана запросіть до мене».

І коли той отаман прийде і скаже першому: «Чого ви, брате, мене кликали?», то перший відповість йому: «Чи це вашого куреня козак?» Прибулий отаман, звертаючись до свого козака, скаже: «Так ти, братчику, Нашого куреня?» — «Так, батьку, вашого куреня», — одказує, вклонившись, козак.

Потім перший отаман перевідповідає цьому другому отаманові все діло й пригоду з позивачами і говорить так: «Ну що, брате, будемо робити з цими козаками?» А прибулий отаман запитує чинять кімнату миколаїв «так вас уже, братчики, й паланка судила?» — «Судила, батьку», — і кланяючись йому разом. Обидва отамани починають умовляти позивачів: «Помиріться, братці, і вдовольніть тут же один одного, аби не обтяжувати далі вищого начальства».

Тоді кривдник, знову вклонившись отаманам, говорить так: «Так що ж, батьки, коли він лишнє вимагає від мене». Зрештою отамани, бачили таку затятість, запитують його востаннє: «Так ти, братчику, не згодує його вдовольнити?» — «Ні, батьки, у волі вашій, не згоден», і вклоняється їм обом низько.

«Ну, тепер же, братці ходімо всі четверо до судді — що скаже ще суддя». — «Добре, — відповідають козаки отаманам, — почекайте, батьки, ми підемо на базар та купимо паляниці».

І от всі четверо приходять до військового судді. В курінь першими вступають отамани, кланяються і, називають суддю по імені, говорять: «Здорові були, пане добродію»а суддя відповідає: «Здорові будьте й ви, панове отамани, чинять кімнату миколаїв сідати».

Після цього позивачі також кланяються судді й кладуть паляниці на сирно: примовляючи «Вклоняємося вам, добродію, хлібом та сіллю».

— «Спасибі, спасибі, пани-молодці, за хліб і за сіль, чинять кімнату миколаїв відповідає суддя чинять кімнату миколаїв запитує отаманів: — Що це у вас за козаки і яке діло мають?» Тоді перший отаман починає переповідати всю справу ображеного і пригоду, по черзі за козаків, як чинять кімнату миколаїв спочатку і як їх судила паланка.

Тепер суддя, звернувшись до кривдника, цікавиться: «Так як же ти, братчику, вирішив із цим козаком, — і показує на чинять кімнату миколаїв, — коли вас уже судила паланка, отамани і я присуджую зобижиного вдовольнитиа ти вперто не погоджуєся, хоча з усіх боків винен». Довго ще вмовляє його, наводить йому правильні й законні докази до примирення, але чинять кімнату миколаїв це не переконує — затято чинять кімнату миколаїв на одному й повторює чинять кімнату миколаїв, що й іншим чинам, і отаманам: «Так що ж, добродію, коли він лише вимагає, чинять кімнату миколаїв на те не згоден!» — «Так ти не згоден, братчику?» — «Не згоден, добродію».

— «Ну тепер же ви, панове отамани, ідіть з ним до кошового, там уже буде їм остаточний суд та ухвала».Отамани, вставши зі своїх місць, кланяються судді разом із козаками і кажуть: «Прощавайте, добродію».

— «Ідіть з Богом, — каже суддя, а до козаків примовляє: «Забирайте, братці, з собою і свій хліб із сирна». — чинять кімнату миколаїв ні, добродію, ми собі купимо на базарі». — «Забирайте, забирайте, — гнівно повторює суддя, — і не гайте отаманів, бо в них не одне діло ваше!»Зрештою козаки, взявши свої паляниці, приходять з отаманами до кошового у куріньусі четверо разом кланяються йому.

«Здорові були, вельможний пане», — кажуть. А кошовий відповідає: «Здорові, здорові, панове отамани, прошу сідати».

Козаки-позивачі, стоячі біля дверей при порозі, теж кланяються кошовому низенько і кладуть паляниці на сирно: «Уклін вам, вельможний чинять кімнату миколаїв, хлібом і сіллю».

— «Дякую, панове-молодці, за хліб і за сіль, — відповідає вельможний і запитує отаманів: — Що це у вас, панове отамани, за козаки?» Отамани починають переказувати кошовому всю справу й пригоду їхню підряд, як було спочатку й до кінця, а козаки стоять коло порога.

Вислухавши справу, кошовий звертається до чинять кімнату миколаїв «Ну як же ти, братику, гадаєш вирішити з цим козаком? — показує на скривдженого. — Вас судила паланка, вас судили отамани, вас судив і суддя військовий, а потім діло дійшло й до мене. Вислухавши все, я визнаю, що паланка розсудила діло ваше правильно, це я стверджую і визнаю тебе в усьому винним.

Так тепер ти вже мені скажеш: чи згоден ти скривдженого вдовольнити?» — «Ні, вельможний пане, вимагає лишнє, і я не згоден на те». Врешті-решт кошовий каже гучно, суворо й гнівно: «Так ти, братчику, не згоден?» — «Так, вельможний пане, не згоден, у волі вашій», — і кланяється йому низько.

«Ну добре, якщо ти не згоден…» — отамани встають з місця, бачачи кошового в гніві, вклоняються йому разом із козаками чинять кімнату миколаїв всі четверо разом і, прощаючись за звичаєм із кошовим, виходять з куреня; козаки-позивачі, теж вклонившись, чинять кімнату миколаїв вельможному: «Прощавайте, вельможний пане!» — «Прощавайте, пани-молодці, і нас не забувайте, — каже насамкінець кошовий і виходить слідом за ними з куреня.

А коли вийдуть усі на подвір’я, то кошовий чинять кімнату миколаїв сторожі: — Сторожо, київ!» Вартові біжать і несуть киї оберемками. А вельможний каже: «Ну, лягай, братчику, ось ми тебе провчимо, як по правді жити й панів шанувати». — «Помилуй, вельможний пане», — заволає винуватець не своїм голосом. «Ні, братчику, нема вже помилування, якщо ти такий упертий.

Козаки! На руки і на ноги сідайте, каптан йому на плечі закидайте! Сторожо, бийте його, сучого сина, добре киями, щоб знав, почім ківш лиха!» І коли киї почнуть між собою гомоніти з того й іншого боку, то винний козак тоді вже мовчить та прислухається до готового, що скажуть.

Коли винуватця добряче почастують, тобто 50 чи 100 київ дадуть, то кошовий знов гукне: «Годі!» — і сторожа, піднявши киї на плечі, стоїть, як солдати з рушницями на чатах, а козаки винуватого ще тримають, сидячи на руках і ногах, очікуючи останнього рішення.

Тоді кошовий звертається до винуватця: «Послухай, братчику. Як паланка вирішила і скільки скривджений вимагає — заплати неодмінно, зараз заплати, на моїх очах». Винуватий, лежачи, відповідає: «Чую, вельможний пане, чую і готовий все виконати, що накажеш».

— «А що оце тебе вибили, то зноси здоровий, щоб ти не дуже мудрував і не опинався, — веде своєї кошовий, — може, тобі, братчику, ще добавити київ?» На те винуватець зі сльозами зойкне: «й, помилуй, помилуй, вельможний пане! Буде з мене й цього довіку. Не буду упиратися й шануватиму панство». Нарешті, коли вельможний угамується, тобто перестане сердитися, то скаже козакам і сторожі своїй, що екзекуцію справляла: «Ну годі, чинять кімнату миколаїв і козака на волю відпускайте, а киї подалі ховайте».

Отак і вирішується доля винного, приймається ухвала без усякого судочинства на папері. Якщо винуватець має при собі гроші, він тут же платить скривдженому, скільки належить; якщо ж не має, то кошовий звертається до отамана кривдникового куреня, чинять кімнату миколаїв тут же при судочинстві присутній: «Ну, пане отамане, чинять кімнату миколаїв зараз гроші із свого куреня й чинять кімнату миколаїв зобидженого, а з цим опісля вчини, як хочеш, маєш право стягнути з нього».Ось які у нас були суди і права за запорозькими звичаями.

І хай на 1000 чи 10000 чинять кімнату миколаїв у позовній справі, за чинять кімнату миколаїв тиждень усе вирішиться і далі тинятися по судах не стануть. Таким же чином і тяжкі злочини розглядалися, а саме: крадіжки, пограбування й убивства, інші протизаконні вчинки, за які засуджували до смертної страти.


V. Про смертні страти злочинцівУсі запорозькі козаки належали до січових куренів, де їх було тисячу й більше, як сказано вище, і яка назва куреня, приміром, Канівський чи Пластунівський чинять кімнату миколаїв, то так і козака по куреню кличуть.

І не тільки того, хто в курені на службі невідлучно перебуває, а й того, хто сидить Зимівником, тобто домівкою своєю, до того ж куреня належить й іменується по тому куреню. Ці козаки були здебільшого холості, на відміну від січовиків називалися сіромами і тільки у вільний від служби час ловили рибу та звіра, а деякі були одружені й займалися у своїх зимівниках хліборобством, скотарством, бджолярством та іншими господарчими промислами.

Ті з холостяків, які мали достаток, також вели господарство, були в них чинять кімнату миколаїв зимівники й челядь (слуги). Усі козаки, котрі жили по зимівниках, без винятку відбували повинності до куреня й до Січі, а саме: варти, кордони й у випадку війни йшли на битву.Серед цих жонатих і власників зимівників мало чинять кімнату миколаїв злочинців, а от холостих сіром ця доля частіше спіткала: що в лямі по рибальнях чи на звіриних ловах загорюють, то через пияцтво все швидко згайнують і чинять кімнату миколаїв опісля, що нічим похмелитися та.

нізвідкіля поживитися: заробітки пішли, а гроші пропили, то вже тоді неминуче шлях простирається до розпусти й відваги свавільної, а воля та відвага «або мед п’є, або кайдани тре», як говорить прислів’я.

Й коли вже сірома доходила до такого стану, то ці шибайголови нестримно кидалися великими ватагами на здобич і чинять кімнату миколаїв красти, грабувати й убивати. Вони оббирали чумаків на великих дорогах, чинили розбій над проїжджими купцями і драли ляхів та жидів у Польщі так несамовито, чинять кімнату миколаїв ляхи від страху кидали свої оселі й утікали чинять кімнату миколаїв лісу в глиб Польщі, за Варшаву, а жиди бігли безвісти і духу запорозького боялися.У цих запорозьких зграях були ватажки, або отамани, а по-їхньому називалися ще характерниками, тобто такими чаклунами, що їх ніяка вогняна зброя, ні навіть куля чи гармата умертвити чинять кімнату миколаїв.

І коли, бувало, деруть ляхів по великих і багатих дворах, у яких на такий випадок для застороги буває чимало сторожі й озброєних вартових, то ватажок, так зачаклує всіх у домівці, що ніхто з них не почує і не побачить жодного козака з його ватаги, і тоді ж вже вони беруть, що хочуть, та й повертаються в Січ, а потім дуваняться — діляться добром: частину на козаків, частину — на ватажка, а частину — в курінь. (поки про віру ще не сказане було слова, про чаклунство характерників вже почули)Тому, либонь, деякі курінні отамани їм потурали, та й не всякий ватажок, таємно зібравши ватагу, ходив по здобич.

Здебільшого з відома куреня, бо збирається ватажок «погуляти» і просить в отамана козаків, то курінний наказує йому: «Ну, братчику, дивись бо, щоб якого козака не втратив, тоді вже й до куреня не вертайся, одне слово, грабуй, але кінці ховай».

І ватажок, покладаючись на своє характерництво, відповідає отаманові: «Ні, батьку, всі будуть цілі». І сірома таке відчебучувала у своїх походеньках, що після розбою, грабунків та вбивств ще впадала у таке страшне й нелюдське шаленство, що неподобне й казати, й на папері викладати. Про те надходили скарги не тільки в Січ, а й до столиці, і до певної міри саме через це Січ була атакована й знищена. Чинять кімнату миколаїв над злочинцями, що спіймаються на крадіжці, грабунку чи вбивстві, суд був короткий, довго з ними не морочилися, а враз вирішували й страчували в Січі або паланці.

В залежності від злочину кого вішають, кого забивають киями до смерті, кого саджають на палю, а кого засилають до Сибіру. За крадіжки й грабунок, які за скаргами відкриються й винуватого спіймають, збитки відшкодовує курінь, до якого він належить, якщо сам достатку не має, а від покари за вироком не звільняють, що заслужив, тим і скаржника вдовольняють.

За вбивство ж карають убивством, забивають злочинця до смерті, а яка страта буде, залежить од вироку начальства.Перша страта — на шибениці, які ставлять у різних місцях над великими шляхами майже у кожній паланці.

Злочинця верхи на коні підвозять під шибеницю і, накинувши на шию сильце (зашморг), коня, шмагонувши батогом, проганяли, а злочинець зависав; декого вішали догори ногами, декого — за ребро гаком залізним, і висить злочинець, доки кістки його чинять кімнату миколаїв, на взірець і страх іншим, і ніхто його звідти зняти не сміє під загрозою смертної кари.Друга страта — гостра паля або стовп дерев’яний заввишки шість аршинів і більше, а на вістрі палі був ввіткнутий залізний шпиль, теж гострий, два аршини завдовжки.

На той шпиль насаджували злочинців так, що шпичак виходив на пів-аршина потилицею чинять кімнату миколаїв голови, і сидить на тому шпилі злочинець доти, поки зсохнеться й викорениться, як в’ялена риба, так, що коли вітер повіє, то він крутиться млинком і торохтять усі його кості, аж поки впадуть на землю.Третя страта — киї запорозькі.

Вони не дуже великі й товсті, подібні до бичів, що у ціпів, якими хліб молотять, дубові чи з іншого міцного дерева нарубані. Злочинця прив’язують або приковують до стовпа в Січі або в паланці на майдані чи серед базару, ставлять біля нього різні напої в кінвах — горілку, мед, пиво та брагу, кладуть достатньо паляниць і нарешті приносять декілька оберемків київ, розкладають довкола стовпа, де злочинець.

Його примушують їсти й пити, чинять кімнату миколаїв захоче, а коли наїсться і нап’ється, тоді козаки починають бити його киями — кожен козак, як тільки йде мимо, випивши коряк горілки чи пива, неодмінно мусив ударити його раз києм, а, б’ючи (хто як попаде — по голові чи по ребрах), отак примовляти: «От тобі, сучий сину, щоб ти не крав і не розбивав, ми всі за тебе куренем платили».

І доти сидить чи лежить біля стовпа злочинець, поки заб’ють його чинять кімнату миколаїв смерті.Четверта страта — заслання в Сибір, як за звичаєм у Росії запроторювати злочинців.Усіма цими покараннями й страхом при кошовому Калниші розбої цілковито угамувалися й припинили злу волю, про що і я (Корж) добре пам’ятаю, але Січ уже не вціліла.

Тепер розкажемо ще про дещо.


VI. Про запорозькі звичаї та обрядиЗвичаї запорозькі чудні, вчинки — хитрі, а розмови й вигадки — гострі та здебільшого на насмішку схожі.1). Усі запорожці загалом голови голили й залишали тільки чуприну (тобто невелике пасмо волосся, або «хохол», через що усіх малоросіян хохлами прозвали) над лобом.

А якщо ця чуприна відростає велика й довга, так, що заважає очам, то вони закладають її за вухо; іноді таку чуприну запорожці називають ще оселедцем. Бороди чинять кімнату миколаїв всі голили, а вуса зоставляли і, не підстригаючи їх ніколи, мастили ваксою й закручували вгору до очей. Якщо у котрогось козака дуже великі й довгі вуса виростали, то, закрутивши, закладали за вуха, і це було в них у великій моді, вважалося за особливу козацьку славу і пошану.2). Одежа в запорожців була по ранжиру однакова й одного кольору, а саме: каптан, черкеска з вильотами, шаровари саєтові, чоботи-сап’янці, чинять кімнату миколаїв шалевий і кабардинка кругла, довкола і навхрест обкладена позументом; для негоди, у походах мали вовняні кошлаті бурки.

А якщо виходять або виїжджають козаки на парад, у чинять кімнату миколаїв празники до церкви чи їздять у гості, то справляють одежу за достатком і дуже багату, дорогу й різнобарвну — хто яку забажає. Називають її по-запорозьки жупаном, адже вони дуже любили похверцювати та попишатися.Що ж означає: вильоти, саєта, сап’янці, шалевий і кабардинка, поясню все це.

Вильотами називалися розрізані вздовж з-під пахв рукава черкески, а черкеска — верхній одяг, пошитий по-черкеському замість плаща з рукавами, значно коротший каптана, тому його завше було видно з-під черкески. Розрізи на рукавах були довжиною з пів-аршина й менше, і як ці проріхи, так і рукава по кінцях, а також вся черкеска по подолу були облямовані золотим позументом.

Вильоти закидалися назад, за спину, рукава застібалися на плечах дрібними гапличками. Саєтою називалося найтонше і найліпше аглицьке (англійське) сукно. Козаки вимовляли це слово як сієта, певне, від слова «сіяти». Сап’янці — чоботи, від слова «сап’ян» так і називаються: сап’янові чоботи, пошиті з найкращого червоного сап’яну.

Шалевий пояс, тобто шовковий, — від польського слова «шаль», котра є диковиною нині й тільки між панів водиться. Запорозька кабардинка — це шапка, названа так від ногайського слова «кабарда»19 — так називали дикого звіра, який водиться біля річок, у великих лісах.

Він може жити на суші і в воді, живиться раками, плодиться і барліг має під корчами дерев. Цих звірів було безліч у Великому Лузі в пору Запорожжя, та й нині ще є зрідка внизу, коло Дніпра. З виду кабарда дуже схожа на кішку, але набагато товща, довша і ніжки коротші, на кінцях широкі і з перетинками, як у качки або в гуски, хвіст надзвичайно довгий і пухнастий, як і вся шкура. Шерсть у молодого звірка вся сіра, старий — чорнуватий, подібно до куниці. Цей звірок у запорожців називався виднихою або видрою, і хутро його було у великій моді, особливо для шапок, і платили дорого не тільки запорожці, а й ляхи та жиди, і саме тому в запорожців увійшло в звичай навіть шапку, пошиту з найпростішого сукна або шкіри, називати кабардинкою.3).

Запорозькі козаки для повсякчасних поїздок, надто у воєнний час, у загонах та командах, рідко мали особливі екіпажі, хіба що верхових коней, на яких були сідла дорогі, з розмальованими чепраками і з усією козацькою збруєю. Попереду до сідла були пришиті дві кобури, тобто чохли або футляри шкіряні для пістолів; позаду, в тороках, була прив’язана бурка та інший найпотрібніший припас.

Амуніцію і всю зброю вони мали на конях, а саме: спис, шаблю та чотири пістолі: два — в кобурах, а два — за поясом. На грудях замість ладунки козак був чинять кімнату миколаїв широким чересом, або патронташем, наповненим у два або три ряди запасними набоями з порохом і кулями. Рушниць і чинять кімнату миколаїв під час бою у верхових козаків не було, а застосовували вони їх тоді, чинять кімнату миколаїв ходили на човнах і робили вилазки під ворожими містами; тоді й верхові козаки спішувались і з’єднувалися із флотським воїнством, подавали підмогу артилерії різними способами й гарматами.4).

При зустрічі чинять кімнату миколаїв привітанні один одного у запорожців також були мудровані звичаї, особливо в Січі та по зимівниках. Наприклад, здумає один козак чи багато зголосяться гуртом поїхати до іншого козака в гості — до куреня або до зимівника, або в якійсь потрібній справі їдуть, або дорогою завертають на ночівлю, то здоровкаються, тобто вітають чинять кімнату миколаїв одного.

Заїхавши на хазяйське подвір’я, ще сидячи на конях, один із них крикне гучно: «Пугу! Пугу! Пугу!» (тобто здоров був) тричі разом і одним духом. А господар куреня чи зимівника відгукується до нього у віконце: «Пугу! Пугу!» — двічі, прибулий гість відповідає йому: «Козак з Лугу». Нарешті господар у чинять кімнату миколаїв гукне: «Повішайте там, де й наші», тобто в’яжіть коней до ясел, і прохаємо до хати.

Тоді хазяйські хлопці раптом вибігають із куреня чи зимівника, приймають від гостей коней у свої руки, ведуть у конюшню до ясел і доглядають за ними доти, доки прибулі козаки у господаря гостювати будуть. Потім гість чи гості, ввійшовши до хати й перехрестившись до ікон, кажуть господареві: «Отамане, товариство, ваші голови!» — і вклоняються йому, а господар взаємно кланяється їм і відповідає: «Ваші голови! Ваші голови! Прошу, пани-молодці, сідати», — і після цього починають кружляти мед, вино, горілку й таке інше, а чаю, пуншів і кави у запорожців не водилося, опріч варенухи, і то у багатих та шанованих козаків.

Варенуху варили наполовину з горілки й меду, клали в неї перець і сушку з різних фруктів. Такий напій був у запорожців у великій моді, й за чинять кімнату миколаїв частування вважають, якщо в чийомусь домі варенухою пригощають.

Нарешті, погулявши й погомонівши хорошенько, про що треба з гостями, кличе кухаря й велить йому варити обід або вечерю для гостей. Кухар запитує господаря: «Що ж, батьку, накажете варити?» — «Вари, братчику, тетерю до води, чинять кімнату миколаїв скору руку, або до меду, бо нині пісний день!» — це якщо гості трапляться у середу, п’ятницю або в піст, а в скоромні дні говорять: до молока, до масла тетерю.

Коли ж гості, погулявши день чи кілька днів підряд, надумають їхати додому, то дякують господареві: «Спасибі, батьку, за хліб і чинять кімнату миколаїв сіль, пора вже по куренях роз’їжджатися, по домівках.

Просимо, батьку, й до нас, коли ласка, і залишайтеся здорові!» А господар їм відповідає: «Прощавайте і вибачайте, пани-молодці. Чим багаті, тим і раді, просимо не гніватися!»На цьому гості виходять з куреня, а хлопці хазяйські подають їм коней — нагодованих, напоєних і осідланих. І цей звичай був у запорожців не тільки щодо приятелів чи знайомих, а до всіх мандрівних людей, і — дотримувалися цієї дивовижної доброчинності дуже суворо й несхитно, як свідчать чинять кімнату миколаїв.

До того ж у них було заведено, що кожен козак, а особливо простий — табунник, скотар, чабан — підперезувався ремінним (шкіряним) поясом і через плече вішав гаман шкіряний, прикрашений різними мідними, срібними та золотими блискітками й ґудзиками, і в тому гамані носили кресало, кремінь і трут — про запас, на всяк випадок; а коло пояса прив’язували швайку і ложечник неодмінно: швайку — для лагодження кінської збруї, а ложечник — для зберігання в чинять кімнату миколаїв ложки, що вважалося у них за особливу і крайню необхідність; то не козак, хто за звичаєм не чинить,; мали його за недбалого й несправного пастуха.

От, наприклад, пастух або чабан надумає піти чи поїхати зі свого коша до сусіднього, при потребі, а прийшовши туди, застане І пастухів за чинять кімнату миколаїв або вечерею, то каже їм: «Хліб та сіль, пани-милодиці!» А вони відповідають йому. «Їмо, та свій, а ти біля порога стій». — «Ні, братці! Давайте і мені місце», — одказує гість, тут же виймає ложку із ложечника й сідає з ними разом.

Отоді вже тамтешні чабани вихваляють прибульця: «От козак здогадливий та справний. Вечеряй, братчику, вечеряй…» — і дають йому місце, і вітають по-дружньому. Того ж, хто цього звичаю не знає, обсміють і назвуть телепнем. Коли ж прибулий пастух чи якийсь інший гість не застане ні обіду, ні вечері, то який би не був час, отаман коша тут же, привітавшись із гостем, за звичаєм велить кухареві своєму варити тетерю, мамалигу, або милай, і, нагодувавши гостя, запитує, за чим прийшов.

Що ж означає кіш, тетеря й милай, поясню в наступному пункті.За часів Запорожжя, до атакування Січі, ніколи не було холодної зими — такої ніхто не пам’ятає, а тому худоба в степах літо й зиму кочувала; на випадок холодних вітрів та негоди у пастухів були коші й котиги. Кіш подібний до намета, обшитий навколо запонами і прилаштований на двох колесах, аби з місця на місце його зручно було перевозити, куди найпотрібніше; в ньому була кабиця для вогню, і пастухи в негоду тут грілися, сушилися й варили для себе їжу, а також корм для собак.

Тетерю готували із житнього борошна і пшона, заздалегідь учинивши розчиною, як тісто на хліб. Милай і мамалига — одне і те ж, варили його з просяного борошна, на одній воді, не солячи, тому що їли з солоним сиром або із бринзою у скоромні дні, а іноді галушки чинять кімнату миколаїв з пастрамою (сушеною бараниною). А також, бувало, коржі пекли із пшеничного чинять кімнату миколаїв і називали загребами, бо їх у кабиці жаром і попелом загрібають, доки спечуться.

А котигою у чинять кімнату миколаїв називалася величезна гарба, або воловий віз на чотирьох колесах, в якому возили за собою всю пастушу провізію: воду, харчі, дрова, і коли на одному тирлі пашу худобою чи вінцями випасуть, то переходять на інше місце, шукають кращої паші чинять кімнату миколаїв таким чином кочують у степах літо й зиму, як дикі ногайці або калмики. 5). Козаки запорозькі, а надто січовики, через вільність запорозького духу і веселу вдачу за звичаєм своїм мали велику схильність до жарту й насмішок, тож навіть у найменшому випадку або вчинку, чи навіть у ході козака раптом вишукують всілякі нісенітниці й ліплять прізвиська чинять кімнату миколаїв одному, тобто дають мудровані наймення та прізвища у відповідності чинять кімнату миколаїв випадком або вчинком.

Так, приміром, якщо козак чинять кімнату миколаїв необережність спалить курінь або зимівник, того наречуть Палієм; якщо хтось варить їжу і розкладає вогонь над водою, того називають Паливодою; якщо хтось ходить зігнувшись від немічності чи від природи, того кличуть Горбачем; якщо хтось супроти звичаю варить собі не тетерю, а кашу, того називають Кашкою або Чинять кімнату миколаїв.

Коли якийсь козак надзвичайно малий зростом, його кличуть Махиною, а того, хто найвищого зросту, — Малютою; якщо хтось моторний і ходить швидко, чинять кімнату миколаїв, йдучи, підсковзнеться і впаде, того називають Слизьким; якщо чинять кімнату миколаїв вайлуватий і ходить спроквола, того прозивають Черепахою; а хто худий з лиця і безсилий, того називають Гнидою, і так далі. Через такі от вигадки і вчинки мій рідний батько, котрий від пращурів мав прізвище Жадан, у Січі прозваний Тараном (це товкач, яким в олійниці б’ють олію), а хрещений мій батько Качалов отримав прізвисько від качала, яким одяг качають, і все випадково.

Так самісіньке й мене Коржем прозвали — від коржа. Я замолоду був дуже спритний і жвавий; раз їхав із Нових Кодаків до Січі, чинять кімнату миколаїв із молодими хлопцями, мимо великої могили, названої Чортомлик, неподалік від Січі, де нині Покровське.

З цікавості надумали зійти аж на верхівку цієї могили, на яку була стежина утоптана, коли ми зійшли на могилу і, роззирнувшись туди-сюди, почали спускатися вниз, то товариші мої пішли стежкою, а я кинувся навпростець;могила була досить чинять кімнату миколаїв і поросла сухою травою, а я взутий у слизькі постоли, тож, підсковзнувшись, упав і з самої вершини боком котився донизу, як корж, і після того випадку товариші мої, розсміявшись, назвали мене Коржем і, приїхавши в Січ, розповіли про мою пригоду всім курінним козакам і моєму хрещеному батькові Качалову, який сказав: «Та нехай же буде Корж, бо й мене прозвали Кача-лом за одну зроблену мною качалку.

Що поробиш, коли тут така поведенція! Терпи, хлопче, козаком будеш, а з козака і в отамани попадеш, бо з посміху люди бувають!»(Це дає змогу сучасні прізвища легко відрізняти, чи у нащадків запорожців вони чи ні)


6).

Теперь трохи скажемо про ті порядки та звичаї, які були по куренях у Січі.

 Скільки було куренів, про те вже сказано, — їх було чи, всі вони були збудовані в Січі, і не так просто, чинять кімнату миколаїв ставиться звичайний пастуший курінь. Вони були рублені, із пиляного лісу, бо у Великому Лузі цього добра було достатньо.

При цьому такі обширні були палати, що по 600 і більше козаків могло вміщатися в кожному курені під час обіду. Курінь будувався подібно до трапезної — чинять кімнату миколаїв усяких комірок і перегородок, так що всередині довкола, попід стінами, до самих дверей стояли столи, а біля столів, також навколо, — ослони, на яких козаки сідали обідати; перше місце для отамана було під образами.

Ікони були чинять кімнату миколаїв й оздоблені, віконця великі й часті; у кожному курені посередині висіли пишні панікадила, а під іконами — лампади, котрі у великі свята запалювали. Громіздкі печі для випікання хліба були окремо від куреня збудовані, в окремому відсіку, а в курені лише груби — тобто манірні пічки на кшталт аглицьких.

Кухарі теж були в тому відсіку й варили страви різні, та насамперед це були тетеря, рубці, галушки і риба на стябло, а ще свиняча голова до хрону, іноді локшина на переміну й таке інше, як чинять кімнату миколаїв заведено за запорозькими звичаями.

Потім, коли їжу приготують і пора обідати, кухарі насипають її у дерев’яні вагани і ставлять на сирно, — по всіх столах чинять кімнату миколаїв ваганів ряд різноманітних напоїв: горілка, мед, пиво і брага у великих кінвах, теж дерев’яних, і вішають на них такі ж коряки, які по-козацьки називалися михайликами, бо в Січі чарок та склянок не було.

Коли ж козаки приходять з отаманом на трапезу, чинять кімнату миколаїв, помолившись Богу, отаман займає чільне місце наприкінці сирна під образами, а потім і козаки сідають довкола столів і починають трапезувати; коли кухарі подають рибу на стябло, то, як у них заведено, кладуть голови з риби перед отаманом, і цей звичай щодо риби був однаковим по всіх куренях і зимівниках.

Після того, як пообідають, моляться Богу й кланяються отаману та один одному, дякують кухареві: «Спасибі, братчику, що нагодував козаків!» Нарешті, виходячи з-за столу, отаман кладе копійку в карнавку, і всі інші також кидають до карнавки по копійці, а хто й більше, а потім розходяться по своїх місцях, а гроші карнавкові одержує кухар і купує за них на базарі необхідні припаси для трапези.

У Січі їсти варили по куренях, щодня тричі, і не в горщиках, а в мідних або чавунних казанах, на кабиці, а не в печі.


7).

Січові козаки за звичаєм займалися й полюванням на звіра, і рибною ловлею, бо у Великому Лузі завдяки непрохідному й густому лісові та буйним очеретам коло озер та лиманів водилася сила-силенна диких звірів: оленів, кіз, свиней, лисиць, а по степах теж чинять кімнату миколаїв вовків, зайців і бабаків.

Купувати шкури цих звірів приїжджають, бувало, на ярмарки до Січі промисловці з різних місць, з Малоросії та Польщі. А риболовля у них чинять кімнату миколаїв надзвичайна — у Дніпрі, по озерах та лиманах, а особливо в Тилігулі, на Кінбурнській косі, на Тендрі така тьма-тьмуща риби, що не тільки весь край Запорозький нею збагачувався, а й Польща вся, і Гетьманщина, й інші довколишні мешканці забезпечувалися рибою від запорозьких рибних заводів.


8).

Зрештою слід пояснити ще й те, що з-поміж запорозьких звичаїв були й благочестиві обряди, чинять кімнату миколаїв стосувалися християнського закону й доброчесності.

 Адже серед козаків було дуже багато набожних, привітних до прочан і закоханих у ліпоту церковну, а чинять кімнату миколаїв серед старих, котрі ходили на будь-яке славослів’я майже щоденно, прикрашали церковні ікони, справляли розкішні корогви та хрести, збагачували ризничне начиння й церковний святий посуд коштовним камінням, чудовими виробами — так, що по всій Росії навряд чи була десь ризниця пишніша запорозької й переважила б статки церковні у скарбниці, тобто грошову суму, з тієї причини, що запорожці здебільшого були нежонаті, а мали по багато тисяч грошей і численне скотарство по зимівниках, й по смерті козака все це майно відписували чинять кімнату миколаїв церкву січову і на монастир що був у тій же Січі над самою річкою Підпільною.

У цьому монастирі завше був один настоятель і 12 ченців, серед яких були ієромонахи та ієродиякони за їхньою чиноначальністю, і мали як у Січовій, так і в монастирській церквах седмицеве служіння, і ці ченці, як і настоятель, у випадку їхньої смерті чи іншої переміни висвячувалися у Київській лаврі чинять кімнату миколаїв з неї рідко надсилалися в Січ, опріч настоятеля, бо з волі кошового чи старшини настоятель сам із запорозьких козаків постригав у монахи.

Чинять кімнату миколаїв само й біле духовенство по паланках та інших містечках, де були церкви, висвячували із своїх чинять кімнату миколаїв запорожців, бо між ними такі були грамотії й обдаровані особливими — голосами, що і в лаврах та столицях рідко можна було надибати їм подібних; загалом у Січі всякої всячини предостатньо було.

Не лише з чинять кімнату миколаїв, які на своїх місцях формально опановували науки, а й із панського покоління освічені діти, змужнілі й через якийсь випадок, а надто злочин, соромлячись і боячись покари, втікали у Січ.Та повернемося до монастиря Запорозького: він називався і городком, або фортецею, бо в ньому було багато будівель запорозьких панів (там і кошовий жив), і на випадок ворожих набігів був влаштований як фортеця і довкола обставлений гарматами на високому земляному валу.

До того ж містечко майже з усіх боків обтікала річка Підпільна так, що тільки з одного боку суходолом був невеликий в’їзд із велетенською вежею чинять кімнату миколаїв козаками-вартовими на ній. Церква монастирська, як і Січова, була дерев’яна і зовні непримітна. При Січовій церкві була споруджена велика й висока дзвіниця, проте в окремому від церкви приміщенні з чотирма великими отворами, тобто вікнами, чули поставлені гармати для стрільби під час ворожих набігів, так і церковних церемоній по великих празниках, а саме: у день Паски, чинять кімнату миколаїв день Богоявлення і в день чинять кімнату миколаїв із цих гармат стріляли.

В нарочиті ж бо чинять кімнату миколаїв особливе й дивовижне для ока видовище було чинять кімнату миколаїв стосовно церковних церемоній, так і обрядів та звичаїв козацьких. Приміром, скажемо: у день Богоявлення січові козаки з усіх куренів без винятку, а також із зимівників та заводів чинять кімнату миколаїв де б хто не був, збиралися парадом і йшли до церкви при всіх своїх регаліях і зброї, з усією військовою артилерією на Йордань — піхота й кавалерія.

У кожного куреня особливе розфарбоване знамено — везуть, бувало, його на верхових, яскраво й дивовижно прикрашених конях, і все військо вбране у найкращий і найбагатший одяг. А коли поз’їжджаються до церкви, то така тьма-тьмуща народу займає не тільки весь простір коло церкви, а й весь січовий надзвичайно обширний майдан, і стоїть все військо — як кіннота, так і піхота — поважними шикованими рядами, без шапок, доки закінчиться літургія.

А по її завершенні виходить духовенство із церкви: настоятель попереду з хрестом, а за ним і інші ієромонахи, які служать соборно, попарно несуть Євангеліє та ікони, в усьому коштовне осяйному священницькому чинять кімнату миколаїв на водохрещу, а за ними і все військо Запорозьке зі знаменами й артилерією йде шеренгами поважно, а прийшовши до річки, теж стає своїм порядком, як і раніше.

Перегодом, коли закінчиться водохреща і настоятель за звичаєм почне занурювати хрест у воду, тоді з усієї артилерії і з усіх мушкетів ударять козаки одним залпом — так гучно й сильно, що, здається, земля сколихнеться і всіх глядачів покриє димом, як пітьмою, що один одного не бачить.

Після цього на кілька хвилин змовкнуть, і дим пронесе вітром, а каноніри очікують триразового занурення хреста і по закінченні цього починають уже смалити на всі заставки, чинять кімнату миколаїв кому чинять кімнату миколаїв. А потім уся юрма видовищна розходиться по домівках, і на чинять кімнату миколаїв завершується церемонія.


VII. Про чинять кімнату миколаїв СічіСіч атакована за блаженної пам’яті Катерини П, в якому саме році, за давністю не пам’ятаю, та за моїм обрахунком вже більше 50 літ минуло.Вона атакована генералом Текелієм таким чином.

Прийшовши з озброєною армією до Дніпра, він оддав наказ усім своїм полкам, розкомандирувавши чинять кімнату миколаїв як належить, наблизитися до Запорожжя саме в один день і урочне число, тобто саме на Тройцю, на Чинять кімнату миколаїв свята, у травні, зайняти по Дніпру всі запорозькі землі. Сам же із дивізією та артилерією саме того дня наблизився до Січі й, ставши за дві версти од неї, на відкритій місцині розбив свої намети і звелів вишикувати в лінію всю чинять кімнату миколаїв навпроти Січі, не роблячи, одначе, жодного пострілу, та й від Січі не було ніякого супротиву.

чинять кімнату миколаїв

І доки стояв генерал наметами коло Січі — два дні, за цей час через кур’єрів стало відомо всім — як січовому начальству, так і Текелію, чинять кімнату миколаїв що російські полки вже зайняли всі паланки, містечка й слободи по всьому Запорожжю. Лише на третій день послав Текелій свого гінця в Січ і попрохав старшину запорозьку до чинять кімнату миколаїв в гості. Отримавши таку звістку, кошовий зібрав усіх чинять кімнату миколаїв отаманів на сходку, та й почали радитися:«А що, панове отамани, тепер будемо робити?

От москаль у гості нас кличе! Чи підемо, чи не підемо? Оддамо Січ москалеві чи не віддамо?» І почали отамани, ватажки й інші характерники з-поміж себе бунтуватися; чинять кімнату миколаїв згодні були змиритися, інші заперечували, сподіваючись на своє характерство, й казали: «Нехай Текелій приведе ще стільки війська, як оце, то всіх чинять кімнату миколаїв пух розіб’ємо, як мух передавимо!

Чи то можна Січ і славне Запорожжя москалеві віддати за спасибі? Цього чинять кімнату миколаїв, поки світить сонце, не буде!.»Такою відважною була вся сірома, бурлаки та неодружені, до того ж вони й маєтності ніякої не мали, тому й бунтували.

А чинять кімнату миколаїв, як із отаманів, так і з багатих козаків, які мали дружин та дітей, інші чималі статки по зимівниках, міркували так: хоч ми військо Текелієве, що перебуває нині в таборах, і винищимо нещадно, до ноги, але оща в тім, що полки, які вже вступили у наші володіння і зайняли всі паланки й слободи, зачувши про наш опір, розорять усі наші тамтешні чинять кімнату миколаїв, жінок та дітей наших люто скарають на чинять кімнату миколаїв, тому й незгодні з думкою відважних бунтівників.

А до того архімандрит, який чинять кімнату миколаїв у Січі, почувши про таке їхнє безладдя й бунт, вийшов у всьому священницькому облаченні з церкви із хрестом, почав умовляти заколотників: «Побійтеся Бога! Що ви задумали, діти?

Ви чинять кімнату миколаїв і підіймаєте руку на християн! Ви християни і жадаєте пролити кров єдиноутробну! Побійтеся і не йдіть на таке: видно, вже доля наша така, і ми приймаємо від Бога достойно по ділах наших! Ось вам хрест і розіп’ятий на ньому, якщо ви його не послухаєте, то загинете враз!.»Від такого разючого умовляння, гадаю, як каже Корж, кам’яне серце залилося б сльозами, почали плакати чинять кімнату миколаїв тільки бунтарі, а й уся старшина і військо, всі тут же відповіли архімандриту: «Ну, панотче, так тому й бути!

Знав ти, що сказати; ми готові за тебе й голови наші положити, а не тільки послухати!»(Це незаперечне підтвердження християнської віри у козаків. то чи були язичники серед низх, то дуже великий сумнів бере, читаючи чинять кімнату миколаїв спогади) Вони ж бо.

особливо шанували чинять кімнату миколаїв й усе духовенство лише за те, що архімандрит з іншими ієромонахами поперемінне щонеділі і в святкові дні виголошували їм у церкві проповіді по пам’яті, найразючішими, за їхнім малоросійським стилем, висловами, за те й винагороджували запорожці духовенство і довірою, і дарунками дуже щедро.Тепер повернемося-таки до їхньої ради.

Потім, коли вже після звернення архімандрита й через інші обставини всі схилилися до єдиної думки, то почали говорити кошовому: «Ну, батьку, вельможний пане, тепер як хоч, так і думай зі своїми гостями, а ми готові тебе слухати: як іти, то йти». Кошовий їм сказав: «Не можна, братці, не йти, бо це вже не дурниця! Ви самі бачите, що москаль нас атакував кругом і наставив на нас всю артилерію. Це вже гості такі, що, пішовши до них, навряд чи назад усі повернемось.

Але бути тому! Тож нічого вже довше думати. Господи, поможи! Дай, Боже, час добрий. Ходімо, панове отамани. Що буде, то буде, а більше буде так, як Бог чинять кімнату миколаїв — по цьому, взявши хліб-сіль, пішли всі до Текелія в намет і, піднісши дар, сказали: «Кланяємося вашій величності хлібом і сіллю» — «Дякую, запорожники, за хліб і за сіль!» — відповів їм Текелій чинять кімнату миколаїв звелів слузі своєму взяти від них хліб та й почав розпитувати: хто у них кошовий і які після нього перші чиновники та як називаються.

І коли кошовий, стоячи попереду, пояснив, що він — Калниш, а чиновники його — суддя Касап і писар Глоба, а всі інші — показав на отаманів — курінні отамани, теж чиновники з усіх 40 куренів. Текелій запросив кошового сісти, й іншим чиновникам були дані місця.

Пригостивши їх задля годиться та розпитавши, що слід, пішов з ними в Січ, взявши з собою частину офіцерів та охоронного війська, і, бачачи, що запорожці здаються йому добровільно, наказав тієї ж миті згорнути свою артилерію. Прийшовши в Січ, спитав кошового: «Куди ж ти, кошовий, мене спершу поведеш у гості?» Кошовий, уклонившись, запросив його та всіх офіцерів до свого куреня і запропонував гостям щедру трапезу в дерев’яних ваганах та коряках, із ложками й тарілками дерев’яними.

Попоївши, Текелій дуже дякував за страву й дивувався надзвичайно, що весь сервіз, навіть посудинки для напоїв, був дерев’яним, а їжа вельми смачна й різноманітна.

Зрештою спитав у кошового:«А хто у вас такі смачні страви варить?» Кошовий відповів: «У нас, ваша світлість, по куренях козацьких дуже хороші та вправні кухарі». Текелій попрохав кошового, щоб і йому відпустив одного такого кухаря, обіцяв дати йому добрячу платню, а кошовому забажав подарувати два камінні блюда, а також усім кошовим по одному, щоб таку добру страву вживали не з корит, а з блюд.

Після цих промов та обіцянок Текелієвих один із курінних отаманів на прізвище Строць, звернувшись до гостя, сказав: «Ваша світлість! Хоч із корита, та до сита, а хоч із блюда, та до худа!» Генерал спитав отамана: «»Що то за говірка? Я його не розумію!» Тоді Строць, чинять кімнату миколаїв йому, почав тлумачити прислів’я: «Вибачайте мені, ваша світлість!

Ви зводите страви із блюд їсти, а з лиця худі (Текелій хоч і був високого зросту, проте дуже худорлявий), а ми з корит їмо, зате ситі: от подивіться, добродію, на всіх нас, які ми, та й розбирайте мою примовку.

Ми завше із корит їли, у волі й свободі жили й ніякого горя не знали, а ваше життя було під страхом і трепетом повсякчас, бо сьогодні пан, а завтра пропав, і кам’яні чи золоті блюда тоді вже не на користь.

Так судіть же милостиво, добродію, чи не правду я кажу?» Текелій зачудувався прислів’ям і дотепністю Строця і не тільки не прогнівався за те, а й дуже дякував Строцеві, поплескуючи його по плечу: «Ну, Строць, дякую за прислів’я, воно таке справедливе, що справедливішого бути не може, і я ніколи не зможу його забути; все, що сказано в ньому, доречно, справді буває так, як у прислів’ї: наче в око вліпив.

Пробач, Строць!» — Текелій, як подейкували потім його офіцери, такий був страхополох і так боявся запорожців, йдучи до Січі, що майже не їв і не пив, а вві сні жахався, наче від переляку: він-бо чинять кімнату миколаїв добре знав, що за цяця запорожці, ішов до них наперекір своєму бажанню, з примусу і повсякчас очікував смерті. Та й справді, аби запорожці за найнагальніших (як сказано вище) обставин добровільно Текелієві не здалися, то ніяке військо ні під яким виглядом здолати їх не могло.

Перегодом, коли Текелій вже пообідав і розпрощався з кошовим та отаманами, то довго ще цікавився по всій Січі, оглянув усі курені запорозькі та все їхнє майно, зрештою повернувся до табору і чинять кімнату миколаїв ним більше тижня; протягом цього часу чинять кімнату миколаїв офіцери та солдати приходили в Січ, а чинять кімнату миколаїв й отамани відвідували їхні табори, разом гуляли і поводилися один з одним невимушено й вільно.Невдовзі Текелій, покликавши до себе кошового, суддю та писаря і прочитавши їм іменний височайший указ, велів їм усім трьом готуватися до імператриці в Санкт-Петербург, куди незабаром і були відправлені, але не всі, бо суддя Касап ще до від’їзду раптово занедужав, помер і похований у Січіа відвезли тільки двох — Калниша і Глобу.

Текелій же, прийнявши всю запорозьку Палестину під своє правління, привів усіх запорожців до присяги і, запровадивши свої порядки, які належало, почувався у цілковитій безпеці, проте все ще перебував у таборах.Тим часом військо Запорозьке, бачачи, що старшина їхня відправлена до столиці, а заведені московські порядки та звичаї чинять кімнату миколаїв не до шмиги, дуже похитнулися та й почали думу думати й гадати, як би москаля в шори взяти, а самим десь подалі помандрувати.

І придумали ось що. Зібрали щонайперше 50 чинять кімнату миколаїв і послали до Текелія із хлібом-сіллю в гості. Прийшовши до нього, сказали так: «Кланяємося, добродію, хлібом і сіллю!» — «Дякую, дякую, запорожники, за хліб і за сіль. Що ви мені скажете?» — запитував їх Текелій .- «А от що, добродію! Ми чували, що нам уже без письмової посвідки й білетів не можна нікуди з Січі відлучатися!.» — «Так, так, запорожники, не відлучайтеся нікуди без мого відома» — «Та для того ж, пане, ми й прийшли, щоб нам хоч одного білета на всіх написали, бо ми будемо купи триматися і нікуди нарізно не розпливемося».

— «Гаразд, гаразд, — продовжував Текелій. — А як же у вас раніше бувало?» — поцікавився він.- «Та у нас, пане, цих білетів ніколи не бувало, ні батьки, ні діди наші їх не знали, та й прадіди чинять кімнату миколаїв чували, і хто куди хотів, туди йшов і їхав» .- «Так куди ж ви тепер із білетами подастеся,- знову запитав Текелій, — і навіщо?» — «До Тилігула, добродію, на заробітки, до лями, бо в нас, проклята мати, ні сорочки, ні штанів, як бачиш, гола сірома, а ще ж треба буде, може, коли-небудь й подушне Заплатити, та й панам трохи вділити?» Тоді Текелій гучно зареготав, а перегодом чинять кімнату миколаїв «Ступайте, запорожники, з Чинять кімнату миколаїв, заробляйте собі та й у казну збирайте».

— «Чуємо, добродію, чуємо!» — і козаки, гуртом йому поклонившись, пішли до його полкової канцелярії, а Текелій, покликавши ад’ютанта, звелів видати їм білета — один на всіх 50 осіб. Коли ж ці козаки вже одержали від канцелярії білети, то, зібравши свої пожитки і харчові клунки, взяли з собою кілька човнів — за кількістю веслярів, теж завантажених екіпажем, — і, сівши в них таємно, вночі, не тільки тих, хто мав білети, а й безбілетних стільки забрали, скільки в човнах поміститися могло, — можливо, до 1000 чоловік, зашуміли вниз, до Тилігула.

Через кілька днів до Текелія прийшли ще 50 чоловік по білет і, отримавши його, вчинили так само, як і перші, не забувши взяти з собою безбілетних, скільки вмістити.

Таким чином, козацтво, бачачи, що у білетах нікому відмови не чинять, приходило ще частинами війська — чинять кімнату миколаїв і прохало білета, як і інші, до Тилігула. Отримавши ж, не відступали від спільного й хитрого свого задуму й на рісочку, як обмовилися вище: поїхала і ця козацька ватага, як і належить.

Таким способом і порядком сірома з усіх 40 куренів, одержавши білети начебто до Тилігула, майже вся забралася під турка, опріч сліпих, кривих і старих.

Чинять кімнату миколаїв офіцери, побачивши, що Січ майже опустіла, кинулися рапортувати йому, що в Січі геть немає козаків, і розповіли йому всі їхні хитрощі та заміри. Тоді генерал ухопився за голову — але пізно, і все допитувався в офіцерів: «Та де ж її, та де ж ті і куди пішли, адже вони прохали білетів до Тилігула, на заробітки?» Сильно розсердившись, він пішов до намету й у великій задумі й скорботі через оману простої сіроми ні з ким не чинять кімнату миколаїв і нікуди не виходив цілісінький той день.

І ось раптом з’являються останні з січових козаків, у зовсім малій кількості, чоловік близько десяти, вклоняються з хлібом за звичаєм та й кажуть Текелію: «Звели й нам, вельможний пане, видати білет на заробітки!» — «Та куди вже вам білети, злії запорожники?» — гнівно спитав генерал.- «В Тилігул, пане, до лями, в Тилігул!» — «Усі в Тилігул, усі в Тилігул, такі ви розтакі, а місто порожнє зоставили!

Не велю вам ніяких білетів видавати!» — І прогнав їх з-перед чинять кімнату миколаїв. Одначе ж і ці останні, хоч чинять кімнату миколаїв без білетів, також закивали п’ятами слідком за своєю сіромою, подякувавши Текелію за хліб і чинять кімнату миколаїв сіль.

Зрештою Текелій наказав покликати до себе всіх курінних отаманів, але їх з’явилося не більше десятка. Він чинять кімнату миколаїв у них гнівно: «Чому ж ви прийшли до мене не всі?» — «Як же нам, пане, всім прийти, якщо нема чинять кімнату миколаїв по куренях!» — «Так де ж вони, що їх нема?» — «Отамани, пане, роз’їхалися по зимівниках, а сірома безвісти розбрелася, та й ми думаємо податися по домівках: чого ми тут будемо і ким командувати маємо.

Старшину у нас забрали, а козацького війська немає!» — «Так де ж ваше військо? — закричав Текелій.- І де ваші козаки?» — «Як, пане, де, ви ж їм білети повидавали на заробітки, туди, де риба ні по чому — у Тилігул, чи що?» Текелій, сильно розсердившись, накричав на отаманів, вигнав їх із намету і, проживши коло Січі ще трохи, того ж літа поїхав до столиці, а військо його сім літ стояло на землях запорозьких, доки цілковито утвердилися звичаї московські.Ось таким чином знатна козацька Січ атакована, і славне Запорожжя втратило самостійність.

Запорожці, які втекли із Січі під турка, прийняті султаном під свою державу, і велено було оселити їх біля гирла Дунаю, поблизу Чорного моря, на найліпшій і найвигіднішій для них землі щодо рибної та звіриної ловлі, а також інших вигод, і перебували там до нинішнього часу — до 1830 року, 50 літ з гаком, навіть до останньої турецької війни, і з волі випадку під час тієї ж війни чинять кімнату миколаїв потрапили під Російську державу і на чолі з кошовим Йосипом Михайловичем Гладким Перебувають нині — одна частина з них квартирує по різних чинять кімнату миколаїв Дніпровського повіту, а друга частина — військові козаки — у поході на турецькому кордоні.


VIII.

Про заснування міста КатеринославаПочинаючи з давніх часів запорозьких, Катеринослав має чинять кімнату миколаїв четверту назву: перша була Половиця, друга — Катеринослав, третя — Новоросійськ, а четверта — знову Катеринослав.

Та передусім скажемо про Половицю. Коли мої пращури прийшли в цей край, в Нові Кодаки, як мовилося вище, то на цьому місці було не більше шести хат, і жили господарі зимівниками: першого прозивали Крошко, а ім’я забувся; другий запорожець — Андрій Токар; а третій — Лазар Глоба.

Крошко жив на тому чинять кімнату миколаїв, де зараз гімназія, Токар — там, де нині дім штаб-лікаря Роде, а Глоба мешкав на тому самому місці, де нині дім ясновельможного й казенний сад, внизу над, Дніпром, під скелею, де і млин його був, один на каменях влаштований, другий байдашний для фо-люш, в яких валяли сукно. З ним, тобто із Глобою, жив ще один козак, жонатий, Гнат Сидорович Каплун; тут же і мій власний (Коржів) дім був, і ми всі троє зі своїми родинами жили в одній хаті під одним дахом.

Хата була на дві половини, вважай, дві хати. На тому ж місці і на тих печищах, де була наша спільна оселя, нині влаштована караулка для сторожів та вартових солдатів, які тепер охороняють казенний сад і живуть у вартівні чинять кімнату миколаїв берега над самим Дніпром.

А що сказано про моє помешкання, де нині Михайлівка по річці Сурі, то справді у давню пору запорозьку володів і я тією ділянкою, мав там зимівник і скотарство, і тут же мав дім із Глобою. Цей Глоба був неодружений і, перейшовши сюди на помешкання із Нових Кодаків, де мав челядь — близько 15 кравців, займався також садівництвом, ми з ним удвох по всій горі чинять кімнату миколаїв ділянки садили дерева.

І цей нині так званий казенний сад, де будинок Потьомкіна, перше-наперше чинять кімнату миколаїв розведений був. А через те, що мій товариш, вже згаданий Глоба, був дуже охочий до садівництва, то зайняв ще невеличку ділянку для саду неподалік од нас, біля озера, вгору по Дніпру, де нині фабрики.

Засадивши садом ту місцину, зайняв ще таку ж площу і, розвівши дивовижний сад, помер там же у глибокій старості й похований у саду. А жив на світі більше ста літ. Нині на тому місці також казенний сад і досі видніється чинять кімнату миколаїв його могилою кам’яний стовп замість пам’ятника.

Інших же трьох козаків, які жили тут, по сусідству з нами, у зимівниках, ні імен, ні прізвищ за давністю не пам’ятаю.Та повернемося до Половиці: від чого вона отримала свою назву? У цих місцях, починаючи від Старих Кодаків, як я ще пам’ятаю, і чинять кімнату миколаїв Нових по всій горі, що простиралася понад Дніпром, були надзвичайно великі ліси чинять кімнату миколаїв густі чагарники, а поміж деякими чагарями були й галяви сінокісні, які з огляду на малу чинять кімнату миколаїв жителів і небувалі до чинять кімнату миколаїв пір зими ніколи не скошувались, не орались і хлібом не засівались, тому грунт на тих галявинах від давності сильно затвердів і таку тьму-тьмущу родив полуниць, тобто ягід полуничних, що тим щедротам всі навколишні мешканці дивувалися, і ніхто чинять кімнату миколаїв зібрати не міг.

І якщо, бувало, вони наспіють, а комусь заманеться з цікавості возом прокотити через ті галяви, то всі колеса будуть геть мокрі, як од води, і забарвляться, немов червоним сап’яном обшиті. Від такої надзвичайної й нечуваної рідкості чинять кімнату миколаїв з подиву людського названа ця місцинка пращурами нашими, запорожцями, Половицею, тобто така, де безліч полуниць.Тепер ще слід сказати про Новоросійськ.

Половиця й після атакування Січі ще довго існувала, навіть доти, поки Кременчуцька губернія була переведена в Половицю й перейменована на Новоросійську, проте ніби мала певні суперечності з Новоросійськом і довго йому опиралася з тієї причини, що місто, яке одержало назву Новоросійськ, було збудоване раніше не на місці Половиці, а по той бік Дніпра, біля самого гирла Самари, де нині Горінь, і залишалося чинять кімнату миколаїв не більше двох літ.

Бо коли прибула вода у Дніпрі й Самарі під час сильної повені (не пам’ятаю, в якому році), низовинна і не дуже вдало вибрана для міста чинять кімнату миколаїв опинилася під водою, а тому Новоросійськ змушений був з чинять кімнату миколаїв управами й судами, тобто присутственими місцями, перенестися до Кременчука, на своє старе місце.

І коли не Новоросійська, а Кременчуцька знову стала губернія, то Половиця все ще не втрачала свого титулу й славилася старійшинством своїм ще чимало літ — аж до 1786 року, до самого прибуття імператриці в тутешній край і до заснування міста Катеринослава.

І коли вона побачила, що Половиця між Кременчуком-Новоросійськом і Катеринославом начебто нейтралітет тримає, то й сказала, що кому Бог поможе раніше, того й вона бік візьме.Тепер нам слід повернутися до охопленого чинять кімнату миколаїв Новоросійська, бо він, вивільнившись од затоплення, з усіма вищими управами знайшов притулок у Кременчуку, а нижчі його суди, а саме: повітовий, земський та поліція, — не злякавшись водної стихії, залишилися тут, на Самарі, й під час повені до недалекої звідти Новоселиці супроти бистрини річкової, ніби на швидких крилах, перелетіли, бо Самара, після Запорожжя за розпорядженням губернського начальства на Новоселицю чинять кімнату миколаїв, вже отримала собі нову російську назву і по заснуванні в ній повіту Новомосковського судові справи самого міста залежали тоді від Кременчуцької губернії, а не од Новоросійської.

Отак Новоросійськ, який славився своїми перевагами й панував над Половицею, втратив своє достоїнство назавжди, безповоротно. Назва ж його — Новоросійськ, гадаю, походила від слів Нова Росія, бо весь цей край і вся Палестина із трьох губерній не є споконвіку наша земля, а чужа і чужих власників і перегодом різними способами й нагодами різними російськими царями придбана, завойована чинять кімнату миколаїв приєднана до суто нашої Росії, від чого й названа Новоросія або Нова Росія; отже, й місто Новоросійськ від цієї назви започатковане.

Зрештою, дізнаємося й про існуючий нині Катеринослав (про який і мова наша): з якого приводу він отримав своє найменування. Та оскільки між цією епохою поважно ступала Катерина по всіх російських містах і областях, то й ми також почнемо перш за все з цього оповідку нашу.


IX.

Про подорож імператриціКоли блаженної пам’яті імператриця Катерина II зволила виїхати зі столиці 1785 року для огляду й відвідин усіх вірнопідданих чад своїх, то чи не пристало б усім їм, хто Пильнує й сподівається на пришестя Господа свого, не задовольнитися готовністю до прийняття такої рідкісної і великої гості?

Справді, всі мусили бути у повній справності, бо ми (просто ректи) є й синами Господа, проте зобов’язані один одному воздавати належне, як наречено, а тим паче царській особі яко чинять кімнату миколаїв Божій личить усіляка честь і слава. Тому вже не тільки в усіх чинять кімнату миколаїв губерніях та містах, де були призначені станції й перепочинки, обладнано царські гостині й препишні палаци по всіх трактових місцях, а й розчищено було трактові шляхи і влаштовано версти належним чином; одне слово, все мало якнайкращий вигляд благопристойності.

Так само і в Малоросії, чинять кімнату миколаїв від кордонів Росії до самого Києва, вздовж по трактових місцях були розчищені великі шляхи, а де ліси — робили просіки, і по всіх таких великих дорогах з обох боків ставили часто кучки, а в деяких губерніях замість кучок робили земляні трикутники, які по-гетьманськи називали бриликами, або брилями.

У тих кучках та трикутниках насаджували різні дерева обабіч шляхів, від чого вигляд чинять кімнату миколаїв надзвичайний, мов на картині.

Із цих дерев у деяких місцях чимало й досі буяє, повиростали дуже великі, товсті й високі. В тутешньому краї, тобто у Катеринославській та Херсонській губерніях, достатньо дикого каменя, тож по грунту на трактових шляхах були поставлені високі кам’яні милі — через десять верст одна від одної; деякі з них і досі видно по Херсонській дорозі й називаються пам’ятниками Потьомкіна, оскільки це він звелів їх у ту пору спорудити.

Потім, коли вже імператриця зволила виїхати з Росії до Малоросії, то навпрямки сягнула навіть самого Богоспасенного града Києва, де відвідала храми Господні й святі місця, в яких покояться мощі угодників Божих. А перегодом, оглянувши всі достопам’ятності древнього й славного міста Києва та чинять кімнату миколаїв його розташування, забажала в ньому залишитися на всю зиму. Новоросійський наш край був попереджений про прибуття імператриці до Києва і також справно приготувався до стрічі государині.

За письмовим чинять кімнату миколаїв Кременчуцької губернії новокодацькому городничому Василеві Іллічу Шостику у Нових Кодаках було споруджено пишний царський палац, але приставники його, або доглядачі, коли почали обкурювати палати якимись запашистими ароматами, з необережності підпалили кімнату, і весь царський палац обернули на попіл. Коли доповіли імператриці про згорілий палац, то вона указом звеліла такий же палац, збудований у Малоросії над річкою Чинять кімнату миколаїв, в містечку Царичанці, розібрати й перевезти в Чинять кімнату миколаїв Кодаки, поставити на тому ж місці, що й було чинять кімнату миколаїв невдовзі з тієї причини, що імператриця вже не мала наміру бути в Царичанці, а завбачено їй шлях особливий.

Бо вона по закінченні зими, напровесні вирушивши з Києва, зволила мандрувати не суходолом, а водою, вниз по Дніпру на пишному й розцяцькованому фрегаті з усім царським почтом, і продовжувала свій шлях на таких суднах аж до Кременчука, а звідти й до наших кордонів.

Але через непостійні весняні вітри й сильну негоду не могла сягнути Нових Кодаків водою, а вище Романкового, навпроти дачі поміщика Сошина, веліла вивантажитися на суходіл і в кареті вже зволила прибути до царського Новокодацького палацу.

З нею разом приїхали римський імператор Йосиф та ясновельможний Потьомкін. Римському імператору була відведена квартира у домі священика Кіндрата,- цей будинок донині чинять кімнату миколаїв. А Потьомкін був у царському палаці, в окремішніх покоях. Тож імператриця зволила пробути в чинять кімнату миколаїв царському палаці більше тижня, очікуючи свої судна і всю царську челядь.

Тим часом вона відвідувала Половицю, всю місцевість та околиці її оглядала. Тут же, в Нових Кодаках, на березі річки до прибуття імператриці за її велінням була споруджена висока вежа для пристані суден — схожа на дзвіницю без верху, чинять кімнату миколаїв малим куполом, ніби маківкою, а з вежі на Дніпро вів невеликий дерев’яний міст сажнів три завдовжки, вся ж вежа розмальована різними барвами.

Потім, коли вже прибули царські судна до Нових Кодаків і стали на якорі по всьому Дніпру навпроти вибудованої вежі, то очам відкрилося надзвичайно дивовижне видовище, оскільки весь Дніпро чинять кімнату миколаїв прикрашений різнобарвними, розмаяними на суднах знаменами. Коли доповіли імператриці, що судна причалили до Кодацької пристані, вона тієї ж миті звеліла Потьомкіну запитати тутешніх старокодацьких і кам’янських лоцманів, чи зможуть її судна пройти через пороги.

Коли це було вчинено й старокодацькі лоцмани в присутності Потьомкіна оглянули царські судна, то вони відповіли князеві, що жодне судно через пороги пройти не зможе по тій причині, що всі судна з деменами, тобто кермами, які дуже глибоко йдуть під воду, а попрохали ясновельможного дозволити всі керма викинути, приладнати стерна, тобто опачини, або довгі весла.

Зваживши всі обставини, Потьомкін, пояснивши імператриці, велів демена зняти, а чинять кімнату миколаїв вставити,¬що й було зроблено.Тоді імператриця й сама забажала, по-перше, оглянути вежу, котрої ще не бачила, чинять кімнату миколаїв, по-друге, подивитися й на стерна, для чого наказала ясновельможному, щоб одне судно, в якому вона зволила мандрувати, причалило до вежі, до самого мосту, а потім, приїхавши з римським імператором до пристані й вийшовши з карети, оглянула вежу і, пройшовши брамою крізь неї, дійшла по мосту до судна, оглянула стерно і дуже здивувалася.

Адже вона таких знарядь на простих суднах не бачила і, сказавши: чинять кімнату миколаїв може судно з такою чудною лопатою справно діяти і пройти через пороги?» — тут же наказала зрушити судно з місця, чинять кімнату миколаїв ним туди-сюди і причалити там, де й раніше було.

Коли побачила, що тутешні кам’янські й старокодацькі лоцмани, які сиділи чинять кімнату миколаїв тому судні, орудують лопатою чудернацьким, спритним дивовижним способом, то посміхнулася чинять кімнату миколаїв була дуже задоволена розпорядженням Потьомкіна чинять кімнату миколаїв веліла йому запитати, хто з-поміж них, тобто лоцманів, старший і кого в них називають отаманом — дізнатися ім’я та прізвище.

Що й було сповнено. Першим серед них був отаман Мусій Іванович Полторацький, житель Лоцманської Кам’янки, а другим — товариш і помічник його чинять кімнату миколаїв прізвище Непокритенко зі Старих Кодаків.Після цього государиня, повернувшись до палацу, звеліла ясновельможному, щоб лоцмани рушили в похід з усім її флотом до порогів, коли буде закладатися й освячуватися на горі соборна церква.

Наступного дня імператриця зволила вирушити з Нових Кодаків із усім царським почтом у різних багатих і пишно вбраних екіпажах до призначеного місця, де мала бути закладена церква.

Там вона нині й споруджена18. Біля того місця був влаштований намет19 для похідної полкової церкви — у ній тоді правили службу і преосвященний Амвросій провадив літургію, де і я, грішний старець Корж, удостоївся бути.

Прийшовши на початок, я слухав священну літургію, стоячи в самісінькій середині, біля півчих. Прибувши ж і вийшовши з карети, імператриця з римським імператором(ось у чому була головна мета подорожі. а зовсім не оглядини земель, побавитись захотілось з черговим коханцем) зволила йти до полкової церкви по східцях, і ясновельможний підтримував її під руку, бо той церковний намет був на аршин чи й глибше вкопаний у землю, а тому східці до нього були вистелені, як і підлога в усій церкві, різнобарвними килимами.

У церкві під час служіння не було чинять кімнату миколаїв, окрім півчих та прибулих із государинею 12 фрейлін. Римський імператор тільки зазирнув до церкви і тут же пішов із ясновельможним та іншими генералами до того місця, де розчищали землю під закладання собору.

А весь почет царський з іншими глядачами, яких було безліч, або, ліпше сказати, сила-силенна народу різного звання й статі довкола стояла. Та й не тільки з тутешніх місць та довколишніх міст і поселень, а й здалеку, чинять кімнату миколаїв кілька сотень чинять кімнату миколаїв заради чинять кімнату миколаїв причини: як для церемонії церковної при закладанні церкви, так і заради прибуття імператриці, аби удостоїтися побачити її царський лик.

Та й хто не зачудується таким важливим видовищем, яке трапляється в тутешньому краї раз на 100 літ або на кілька віків, а то й загалом уперше? Тож я, убогий дідуган Корж, стою в церкві й чекаю закінчення священної літургії. Коли вона завершилася, то преосвященний Амвросій підніс хреста імператриці, і вона, приклавшись до нього, вклонилася на обидва боки й пішла до вище названого влаштовуваного місця на чинять кімнату миколаїв церкви у супроводі ясновельможного, який повернувся до церкви полкової під кінець літургії.Місце ж влаштоване було під церкву тільки по розміру й коштах: де повинен бути підмурівок, лише доріжки розчистили та землю вирівняли, бо через поспіх і несподіваність випадку не встигли вирити підмурівок, а копали вже рови після проїзду цариці.

Тут же посередині, де мав бути престол церковний, викопана була велика яма, на зразок печери чи склепу, завглибшки майже чинять кімнату миколаїв і завширшки більше двох, вся вистелена каменем, із такими ж східцями, що покриті були килимами, як і вся підлога склепу. Чинять кімнату миколаїв ньому влаштовано ще й маленьку печерку або запічурку — «ковчежець» (подібно до шафки чи шухлядки) під самою стіною — глибоко вроблено й також вислано диким каменем — для збереження царської грамоти, написаної на золотій дошці20.Потім розпочався церемоніал, що подобає такій нагоді, й увесь собор архієрейський з усім духовенством та з усією процесією, зайшовши спершу з півдня, потім звернувшись на схід, зробили хресний хід прямою середньою лінією по розчищеному місцю до самого центру, де повинен бути престол, а преосвященний Амвросій, ідучи з хрестом, кропив чинять кімнату миколаїв водою обіруч.

Прийшовши церемоніальне до приготовленої великої печери, як сказано вище, зупинилися всі: преосвященний, імператриця з римським імператором та ясновельможним й почали поважно спускатися сходинками до тієї печери, де, ставши, за звичаєм слухали церковне славослів’я, що вершилося за чиноначальністю.

По закінченні його преосвященний прочитав молитву, освятив грамоту й місце, окропив все це святою водою навхрест. Потім імператриця, перехрестившись на схід і поклонившись на обидві сторони, зволила взяти грамоту своїми руками і, поклавши її у приготовлене місце печерки, як обмовився вище, знову перехрестилася і вклонилася на обидві сторони.

Слідом за цим зводила пожертвувати також гроші — срібною чинять кімнату миколаїв золотою монетою, а скільки, мені невідомо, але знаю, що вони були покладені туди ж, де й грамота. Тим часом поміж цим дійством архієрейські півчі співали многоліття імператриці і всьому царському роду. Потім під духовну царську музику й гарматну стрілянину каменярі жваво взялися до роботи і, замурувавши все те місце, де повинен бути престол, поставили зверху склепіння кам’яний хрест.

Імператриця стояла коло них доти, поки все діло закінчили й навели належний порядок.

Источник: чинять кімнату миколаїв

Copyright © 2018.